Чи тобі прийшло коли в головузневажити гордість чи національний звичай підвладного тобі козака? Московські кадрові старшини залюбки били “морду” жовнірові москалеві,українцеві, полякові, але чи хтось із них відважився вдарити чеченцяабо кабардинця? — ніколи! Бо знав наперед, що той відповість на цевдаром кинджала, не турбуючися, що завтра за це його розстріляють.

Шістдесятьроків тягнулася нещадна війна між могутньою Московською імперією і горсточками кавказьких горців, але й переможені, вони гордо споглядали з своїх гір на переможців, як на щось нижче від себе і не спішили їмприслужуватися.

Москва не брала з них податків, не брала до війська, була задоволена, що вони не відновлюють боротьби. Часом голодний і обідраний, кавказець за жадні скарби не віддавав і не продававпрадідівських кинджала та шаблі і в цьому був весь секрет пошани донього. Племена, які налічували заледви кількасот тисяч людей,примушували переможного ворога шанувати свої звичаї, мову, релігію, а колиб кабардинців чи хевсурів було сорок міліонів — то повір мені, Москва із своїми шестидесяти міліонами — в решеті б у них танцювала!

А полюбуйся нашим нащадком великих прадідів, що потрясали колись мурами Царгороду! Навіть у свому бойовому гімнові він називає ворогів неінакше як ласкаво, “воріженьками”, які мають від чогось згинути як росана сонці, бо він сам задобрий і залінивий, щоб розбити їм голови.

К чорту наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний павячийхвіст, а вовчі зуби. Бо коли ми їх не будемо мати і не примусимо наших“приятелів” шанувати їх — Україна ніколи не буде щасливою.

Я христіянин і вірую в Бога, але я не згоджуюся з Христовим заповітомпідставляти праву щоку, як тобі приліпять ляша по лівій. Така засададля українців погубна, бо маємо таких добрих сусідів, що будуть битипоки влізе і соромно їм ніколи не стане, бо б'ють вони нас не длярозваги, а тому, що їм потрібні багатцтва нашого краю.